— Якщо проводити аналогію з телебаченням, то у мене справжня книжкова прем’єра. Це дуже хвилююче. Так, я робила документальні фільми, була репортером на «1+1», на «Інтері», але це щось зовсім нове. Я подумати не могла, що колись напишу книгу. У першу чергу, тому, що моя мама письменниця — Зірка Мензатюк. Цілі покоління виростають на її книгах. Вони є у шкільній програмі. «Таємниця козацької шаблі», «Як я руйнувала імперію». 

 

Тому, коли вирушала у подорож Україною, планувала, що з неї вийде цикл документальних телепрограм. Але так вийшло, що той матеріал, який я назбирала, захотів вийти і як книга. Тому що в телебаченні, заради динаміки, зйомки дуже часто концентруються. Мені ж хотілось зберегти максимум того матеріалу, який ми назбирали. Щоб нічого не втратити, і вражень зокрема, я почала писати.

 

 

— Мені здається, для етно­графії сам Бог велів писати у такому форматі. Бо, як кажуть, краще один раз побачити, ніж сім разів почути. У книзі є QR-коди, за допомогою яких, завантаживши безкоштовну програмку на смартфон, можна перейти на відео. Це оригінальне відео пісень, майстер-класів; навіть якщо воно було у документальному циклі, який показували по ТБ, то зовсім трішечки, а тут воно повне. Можна читати книгу і водночас запустити відео з телефона чи з комп’ютера, і ви зможете відчути себе у святі і просторі народних традицій. Бо що відрізняє телебачення від усього іншого? Cлавнозвісний ефект присутності. І я хотіла дати цей ефект моєму читачеві, глядачеві та слухачеві. 

 

 

— Це одна з давніх традицій, які збереглись в Україні. На Успіння я приїхала до Самбора (Львівщина) і побачила дітлахів у намистах з тіста. Деякі діти мали одразу кілька намист на собі. А намиста ще і дуже різні, бо руками різних майстринь печені. Коли діти беззубими ротами гризуть ці намиста — це так мило виглядає, і біля церкви дуже багато дітей, вони йдуть туди, бо це храмове свято. Якраз на храмові свята на Галичині печуть такі намиста. Це суто галицька традиція, на східній Україні, на Полтавщині про неї ніколи навіть не чули. 

От у тому і весь «прикол» — там вони не чули про намиста з тіста, а тут ви, можливо, не чули про панянки. 

 

— А це вражаюча традиція на Полтавщині. Там за кілька днів до Різдва випікають щось схоже на пряники, але в них не додають прянощів. Після випікання їх розмальовують. Панянка — це оберіг. На ній має бути певний розпис, я про це докладніше розповідаю у книзі. І ці панянки дарують дітям, а головне — хрещеникам. Це великий пряник, іноді до 60 см, у вигляді дівчинки-панянки, власне. Хлопчикам дарують коників, вершників, хоча їх все одно називають панянками. За великим рахунком, і те, і те — випічка, а на Галичині не знають про панянки, так само, як на Полтавщині — про намиста з тіста. Мені захотілось ці традиції познайомити. 

 

— Це була не самодіяльність (усміхається). Я поїхала у подорож разом із моїм колегою — етнографом Олексієм Долею. Це етнограф, який популяризує народну культуру. І не просто тримає цю інформацію для себе чи для того, щоб написати якусь дисертацію. Він намагається усіляко популяризувати культуру назовні. Це дуже важливо. Бо часто науковці для себе зберігають такі дослідження як секрет, але також важливо інформувати про це. У процесі подорожі ми зустрічалися з багатьма іншими етнографами, з якими ми співпрацювали. Саме з допомогою етнографів збирався цей унікальний матеріал. Це була спільна робота багатьох людей. 

 

 

— Ну, звичайно, звичаїв на Західній Україні збережено більше. Через те що вона довше не була радянською. Але ми хотіли побачити звичаї всієї України. Бо, знаєте, дуже легко поїхати у Криворівню і цілий рік знімати Різдво, Великдень і все на світі, і там буде про що писати. Але я навмисне ставила собі за мету показати все розмаїття звичаїв по усій Україні. У кожному регіоні, у кожній області є щось своє, особливе. Оце і треба зберегти. 

 

От зараз, наприклад, зникають весільні традиції. Дуже шкода. Тому що переймаємо оце модне, західноєвропейське, я за європейське, але треба берегти і наше, рідне. Не втілювати у життя те, що ми бачимо у голлівудських фільмах, а своє — автентичне, воно ж ближче, воно ж дорожче. 

 

 

— Наприклад, Андріївські вогні і пісні про сіяння конопель на Львівщині. Село Вовче, Турківського району, це фактично на кордоні із Польщею. Я приїхала туди на Андрія (13 грудня). І мені здавалось, що Андрія — це звичай, який зберігся лише у музеях, десь відтворюють його, але він не дуже живий, скажімо так. А ми принципово шукали живі звичаї, ті, які люди зараз продовжують робити. І я просто не повірила своїм очам. 

 

Їдеш селом на Андрія, а там вогні, і там вогні, і там. У них є звичай палити вогні на Андрія, співати спеціальних пісень про сіяння конопель, але вони кажуть не «коноплі», а «колопні» (усміхається). І чи приїхали б ми, чи ні, люди все одно це робили б. П’ятнадцять градусів морозу, у мене руки-ноги замерзають, а вони ходять по пагорбах і співають. Це вражає! Вони ще й колесо підпалюють, котять його з горба. Як у центральній Україні на Івана Купала, але це загальновідоме, а про таке святкування Андрія я дізналась уперше. Я не могла повірити, що воно до цього часу збереглось.

 

Або вдовиний обід у Карпатах. Я пишаюсь цим звичаєм, бо він нетуристичний, але нам вдалось його побачити і зняти. У Косівському районі на Франківщині проводять вдовині обіди. Дуже часто обіди проводять за упокій, а це — за здоров’я. Це наче народна магія. Збирають дев’ять вдів, кожній із них мають дати подарунок — з калачем, цукерками та новою мискою. Називають ім’я — за кого молитися. Далі вдови довго моляться. І коли я бачила, як вони молилися, у мене мурашки по тілу йшли. Якесь таке відчуття було, як на Великдень. Це була магія цієї молитви. Абсолютно не туристична річ, але якщо комусь пощастить це побачити — це речі, які не забуваються. А після цього вдовам готують обід. І що важливо — не в кафе. А у себе вдома, своїми руками. А вони такі історії розповідають! Про зцілення молитвою... про силу спільної молитви.

 

На Київщині мене вразив звичай, коли ставлять перед святом Маковея хрести вищі за людський зріст. Роблять дерев’яні хрести, обвивають їх квітами. Причому від кожного двору мають дати квіти, якщо не дають — можна красти. Це дозволяється у цей вечір. Смішні історії розповідають про те, як бувалі крали квіти одне в одного, про це я також розповідаю у книзі. Коли хрест обвили квітами, його всією громадою підіймають, а далі треба його сторожувати. Бо ви на одному кутку поставили, а можуть прийти люди з іншого кутка і вкрасти його. І це особливий шик — вкрасти і поставити поряд зі своїм. Усе село нуртує. І це дає таке відчуття єднання, якого нам дуже бракує зараз. Було б воно у нас зараз, ми б інакше себе почували у нинішньому стані.

 

На Вознесіння ми поїхали на Луганщину. Там печуть драбинки з тіста. Бо ж на Вознесіння Господь вознісся на небо. І за народним звичаєм, щоб Йому допомогти вилізти на небо, треба спекти драбинку. Ніби Він без тої драбинки не обійдеться (усміхається). Такий милий народний звичай. Ці драбинки ставлять за ікони, несуть на могили, до хрестів. І ці люди, які показували нам цей звичай, розповіли, що у них на Луганщині збереглась єдина могила Січових стрільців.

 

Ми попросили нам показати її. Вони віднесли туди драбинку і поставили її за хрест. Той хрест прострелений сепаратистами. А герої нашої історії — вчителі. І вони зі сльозами розповідали, як сепаратисти, колишні їхні учні, приходили лякати їх розправою. Але, відчуйте силу звичаю — люди самі прогнали сепаратистів. Там, де є народні традиції, там немає сепаратизму. Тому що там сильні корені і відчуття України. Це більше, ніж просто звичаї, це те, що нас єднає, у громаду, державу, загалом.

 

— У нас погані дороги. Жахливі, я вам скажу. Ця подорож була дуже важкою фізично. У нас не завжди облаштований побут, багато нарікань на сьогодення, владу. Але як багато у нас справжнього і живого. І чим далі їдеш від центру, від цивілізації, тим більше живого народного духу зустрічаєш. І я дуже хочу, щоб ми це зберегли. Я зачарована тим, як люди вміють ділитись тим, що вони мають.

 

Часто ж приїжджаєш, зустрічаєш небагатих людей, а вони тебе пригощають усім, що мають у своїй хаті. І ця гостинність, доброзичливість, відкритість, готовність тебе покласти спати у своїй хаті, хоч вони тебе перший раз бачать — це вражає. А також вміння поєднувати непоєднувані речі. З одного боку — важкі часи зараз, а з іншого — люди знаходять можливість боротись і відстоювати свої права, а ще з іншого — святкувати. І цьому треба вчитись. Знаходити баланс, коли не буде перетягування у якийсь один бік.

 

 

— Для мене ця подорож почалась із важкої історії. Не стало мого батька і я ставила запитання: «Нащо мені всі ці історії? Ну які свята?» Душа не лежала до свят. Це була моя колишня ідея. З’явилась підтримка, гріх було не поїхати. Попри те, що я себе у цій історії просто не знаходила — я таки поїхала. І дуже рада, що зробила цей перший крок, тому що поїздка за поїздкою, я почала відчувати, що оживаю. Я відчувала, що я змінююсь. Починаю бачити світ ширше. Не лише у своїй втраті, я бачила людей, які так само когось втратили, але вони продовжують жити. Вони знаходять сили, несучи пам’ять свого народу, радіти життю. Це найважливіше, чого я навчилась із цієї подорожі.

 

 

— Коли бачиш усі ці традиції, виникає гордість за свою країну, за те, що у нас це збережено, бо хоч ми йдемо у Європу, і я підтримую цей рух, але я підтримую також і те, щоб зберегти свою автентику. Бо у Європі цього залишилось менше, воно перейшло на фестивальні речі. А у нас ця автентика дуже натуральна, і я хочу наголосити на тому, що це треба зберігати. Від бабусь переймати ці звичаї і продовжувати їх. Розпитати бабусю, що вона співала, що вона випікала, як вона святкувала. І святкувати саме так, і тоді той звичай буде найцікавішим.