10 лютого пішов з життя Мирослав Попович. Академік Національної академії наук України, директор Інституту філософії, автор безлічі книжок і статей — таких різних! — з філософії та культури, політики та літератури, всесвітньо відомий український інтелектуал, людина неймовірного масштабу та неймовірної простоти.

Громадське згадує, ким був Мирослав Попович і ким він залишається для української культури.  

***

Найдивніше в історії трапляється тоді, коли відбувається неможливе. Коли у світі з'являється те, проти чого повстають усі умови життя, всі правила та обмеження.

У радянському повоєнному інтелектуальному середовищі таким дивним, майже неможливим явищем було народження великих учених-гуманітаріїв.

По-перше, тому що інтелектуальну еліту знищили в 1920-1930-х роках. По-друге, з тими, хто залишився, система працювала дуже жорстко: є лінія партії, якою ти мав замінити власне мислення. Радянська гуманітарна «наука» вимагала звужень, обмежень, спрощень, збіднень: на будь-яку проблему ти вже мав готову відповідь, як у шкільному підручнику з математики.

Він бачив своє призначення в боротьбі проти суворої та безжальної ідеологічної гравітації 

Усупереч цій системі, люди все одно поставали. У них незрозумілим чином народжувалися дві речі, які система так відчайдушно прагнула знищити: масштаб і горизонт.

Мирослава Поповича я вперше побачив близько двадцяти років тому — вже тоді він видавався мудрецем. Добрим мудрецем з білою бородою.

Він уражав дитячою цікавістю та легкістю. Він не тиснув, не був важким, він немов завжди був готовий злетіти. Він часто літав — з однієї дисципліни на іншу, з однієї теми на іншу, з однієї історії до іншої.

Так, ніби бачив у цьому своє призначення: боротися проти суворої та безжальної ідеологічної гравітації.

***

Ви, мабуть, знаєте його найвідоміші книжки. «Червоне століття» — про історію ХХ сторіччя, а радше про його філософію історії; і передусім про історію комунізму на наших землях. «Нариси історії культури України» — яскраву та різнобарвну, майже енциклопедію того, ким ми були і ким ми є.

У цих текстах немає «вузької спеціалізації», тут історія, мистецтво, політика, література, філософія; тут погляд зблизька та здалеку, з пташиного польоту та крізь мікроскоп.

Ці книжки належать до жанру тих, які англійською називають the book: якщо ви маєте час лише на одну книжку про історію комунізму, то «Червоне століття» стане найкращим вибором. Вони мудрі й детальні, але не вимагають якоїсь особливої підготовки: ці книжки відкриті для всіх, незалежно від ваших зацікавлень чи напрямків освіти.

Але якщо ви поглянете на тексти Поповича 1960-1970-х років, то сильно здивуєтеся. Там немає культурології, немає політики, немає історії, натомість є тексти з логіки, філософії науки, мови науки. Вони складні, спеціалізовані, математично точні й сухі. «Логіка наукового дослідження», «Про філософський аналіз мови науки», «Філософські питання семантики» — ось лише кілька тем.

Це був парадокс епохи. У 1950-1960-х роках філософія науки, яку розпочав у Києві вчитель Поповича Павло Копнін, ця суха дисципліна, наповнена абстрактними висловлюваннями та проблемами методології, була насправді партизанською війною проти ідеології.

Вона не стосувалася того, що марксизм-ленінізм безпосередньо цікавило, а отже могла відвойовувати свою територію й будувати на ній маленьку фортецю.

Сьогодні це виглядає дивно, незвично, парадоксально: осередком живих сил, осередком думки та фантазії в радянську епоху була суха та абстрактна дисципліна, яка більше любила формули, ніж слова, яка більше звертала увагу на математику, ніж на літературу.

***

Я пам'ятаю перші враження від зустрічі з Поповичем. Це було 1997-го року, я був першокурсником Києво-Могилянської академії, і для нас, 16-літніх та 17-літніх, Попович читав короткий курс «Критичне мислення».

Він не вибудовував з нами ієрархії, не був недосяжним «професором», він був мудрецем, але дуже близьким і дуже простим. Він звик до горизонталі та простоти (можливо, її він навчився тоді, коли після закінчення університету, у 1950-х роках, був учителем і директором у сільській школі), і спілкувався з нами на рівних.

У мисленні Поповича був захват від знання, дитяча радість від знаходження нового, радикальне невизнання обмежень, прагнення сполучати і поєднувати, будувати мости й аналогії. Повна відсутність інтелектуальної втоми 

Курс його частково будувався навколо книги «Раціональність і виміри людського буття», яка вийшла того самого 1997 року.

Що ми відчули, читаючи її? Абсолютну несхожість ні на що інше. Це були дослідження й думки на межі всього з усім: психоаналізу з філософською теорією мови, філософії науки з теорією знаку, соціології з культурологією. Це був інтелектуальний ф'южн.

У мисленні Поповича було те, чого, як я пізніше зрозумів, бракує багатьом західним інтелектуалам, навіть найвідомішим: захват від знання, дитяча радість від знаходження чогось нового, радикальне невизнання обмежень, прагнення сполучати та поєднувати, зводити мости й аналогії. Повна відсутність інтелектуальної втоми.

У цих поєднаннях був смак, було прагнення експерименту, було бажання шукати нових комбінацій. Це була особлива інтелектуальна гастрономія.

Тоді Попович (ви не повірите) навіть вів якесь телевізійне кулінарне шоу — показував, як готувати страви, але найголовніше — розповідав історії, на якийсь час ставав твоїм особистим співрозмовником-на-кухні по той бік екрану. І в цьому була легкість і прагнення експерименту, як і в його книжках.

Я пам'ятаю одну важливу фразу, яку він одного разу нам сказав. Фраза була випадом проти «Одновимірної людини» німецько-американського філософа Герберта Маркузе. Маркузе вважав, що капіталістичне суспільство споживання перетворює людей на «одновимірних», спрощених, прогнозованих.

Але для Поповича ця думка була чимось відверто чужим. У ній були симптоми інтелектуальної капітуляції. Людина не може бути одновимірною, казав він, жодна система її такою не зробить, бо вона завжди має багато вимірів і площин, вона завжди складніша, ніж здається.

Попович знав, про що говорив. Він формувався в часи, які так прагнули перетворити людину на «елемент», на «представника класу», на функцію, і використовували для цього всі можливі методи.

Але що радянська система отримала навзамін? Народження людей, що вражали багатством своїх масштабів і незліченною кількістю своїх «вимірів». Людей, які були схожі на мандрівників епохи великих географічних відкриттів.

Тих, хто, подібно до Поповича та його друзів, завжди воліли сідати у своє судно й рушати за океан.

***

Наприкінці минулого року, на одному зі своїх останніх засідань Вченої ради Інституту філософії, Попович розповідав свою улюблену історію. Про ґудзик.

Історію про те, як знаменитий французький історик Люсьєн Февр казав іншому знаменитому французові, Клоду Леві-Стросу про те, що історик мав звертати увагу на найдрібніші деталі, приміром, як люди почали користуватися ґудзиками.

У цій дрібниці, нібито незначущій, міститься чимало несподіваного сенсу. Поява ґудзика в історії людського одягу означала культурну зміну: перехід від одягу, що є просто шматком тканини, в яку людина загортається, до одягу, який крають, шиють, і ретельно застібають.

Ґудзик значно ліпше закриває людське тіло від інших, вибудовує дистанцію між тобою та іншим, він є одним із непомітних творців модерного індивіда.

Він мав рацію: без смислів життя розпадається на уламки, стає абсурдом 

Попович мав величезний інтерес до таких деталей. У його підході до знання і до історії було те, що західному інтелектуалові видавалося б дивним поєднанням: макропогляд (спроба подивитися на ціле століття, чи дати панораму всієї історії української культури) та мікропогляд (характерний, наприклад, для італійської мікроісторії Карла Ґінзбурґа: насолода роздивлятися речі та події в мікроскоп).

Але найголовнішим було прагнення бачити смисли крізь мовчазну оболонку реальності. Пишучи про математику, логіку, історію української культури, комунізм, світогляд давніх слов'ян, Гоголя, Сковороду, французьких філософів (Боже, скільки ще тем він вивчав?), Попович залишався передусім філософом, тобто: людиною, яка шукає смислів. Маленьких прожекторів, які освітлюють сховане в темряві. Шукає того, що рятує від сліпоти.

«Це книжка про історичні смисли, тобто в кінцевому підсумку про добро і зло», — писав він про «Червоне століття».

Він мав рацію: без смислів життя розпадається на уламки, стає абсурдом. А абсурд — це туман існування, сліпота, ходіння по колу. Це повернення демонів, небезпечніших навіть за смерть.

Попович дуже добре це знав. І добре розумів, як важливо проти цього боротися.

***

Коли філософ іде у вічність, то залишає довге звучання. Майже музичну реверберацію.

Як ми можемо йому віддячити? Передусім читати його. Услухатися в те, що він нам залишив.

Попович був майже неможливим явищем, що народилося всупереч усім обмеженням радянської доби. І він був не один, за ним стоїть ціла культура 

Думки мають дивовижну особливість — жити десятиліттями, століттями, тисячоліттями після того, як їх висловили. Думка — це те, що часом належить конкретній людині, але може стати більшим і тривалішим, ніж її фізичне життя. Філософ живе значно довше, ніж живе його фізичне тіло.

Читати, думати, вслухатися в смисли, підхоплювати їх — ось те, чим ми можемо віддячити вчителеві. «Червоне століття» і «Нариси про культуру України», книжки про Сковороду і «роман-есе» про Гоголя, книжки про світогляд давніх слов'ян та про особливості наукової мови, тексти про етику, про добро і зло, про те, як «Бути людиною» — все це дуже потрібно читати і перечитувати, видавати та цитувати.     

Попович був майже неможливим явищем, що народилося всупереч усім обмеженням радянської доби. І він був не один, за ним стоїть ціла культура.

Люди, які творили культуру тоді, які продовжували її творити після незалежності, стали тим, що немов суперечить законам фізики та біології. Що дозволило здійснити стрибок із прірви.

Вони стали садом у пустелі. Озером посеред засухи.

Пити воду з нього можна ще нескінченно довго. Воно завжди нас урятує від спраги.

hromadske.ua