Фінансові махінації не просто трапляються у Британії: протягом десятиліть докладали узгоджених зусиль, аби її в цьому заохотити. Таке важко усвідомити, оскільки це йде всупереч із публічним іміджем Британії як країни Гаррі Поттера, королеви Єлизавети ІІ та Абатства Даунтон, місця, яке відзначається іронією, традиціями та ситними сніданками. Банківські шахраї — це вульгарно, а якщо ми хоч щось і знаємо про Британію, так це те, що вона не вульгарна. Однак факти на те і факти. Хоч би якими поганими були інші країни, Британія протягом десятиліть була гіршою. Вона діє як велетенська діра, обходить правила інших країн, знижує податкові ставки, прибирає регулювання, а також відмиває гроші іноземних злочинців.

І справа не в тому, що Британія просто не розшукує аферистів, вона їм ще й допомагає. Переміщувати і вкладати їхні гроші — само собою, що Британія передусім робить саме це, однак це лише початок: вона навчає їхніх дітей, розвʼязує їхні правові суперечки, спрощує для них доступ до вищого суспільства, приховує їхні злочини, та й загалом дозволяє ухилятися від наслідків їхніх дій.

Деякі цифри, що їх я наводитиму в наступних розділах, — просто вражаючі. Сотні мільярдів фунтів щорічно відмивається через британську банківську систему. Це гроші, вкрадені у людей, які дуже гостро їх потребують, ті, що були спрямовані на зарплатню для лікарів і вчителів, будівництво доріг або ліній електромережі. А замість цього вони опиняються на офшорних банківських рахунках нечистих на руку політиків чи бізнесменів-шахраїв, і все завдяки обачності та навичкам лакея Британії.

Британські Віргінські Острови — це мальовничий розсип близько п’ятдесяти облямованих коралами пагорбів з білими пляжами, що виступають із Карибського моря. Найбільший острів — Тортола, похилий, наче спина дракона, і вкритий колючою рослинністю. Більшість населення проживає тут, а також у столиці Роуд-Таун, що на час прибуття сюди родини [британського адвоката Майкла] Ріджелса була лише селом, а зараз перетворилася на розгалужену одноповерхову агломерацію, що тягнеться від порту вздовж тоненької смужки між морем і схилом.

Як і більшість колоніальних володінь на Карибах, Британські, а точніше Віргінські Острови колись були цукровими островами, на яких африканські раби гарували під палючим сонцем, забезпечуючи безтурботне життя у затінку для маленького класу плантаторів, — плантатократія, так місцеві її й називають. Одначе, на відміну від більшості Карибських володінь Британії, на Віргінських Островах плантації припинили існування з часу, коли раби вибороли свободу 1833 року. Плантації поступово заросли, плантатори повтікали, а колишні раби залишилися напризволяще. Наприкінці девʼятнадцятого століття населення становило менше ніж 5 000 людей, майже всі з них були селянами, займалися розведенням великої рогатої худоби та вирощуванням продовольчих культур.

Частково проблема була у тому, що Віргінські Острови розташовувалися задалеко від решти британських володінь. Вони не мали ніякої стратегічної або економічної цінності, а торгували переважно з іншою частиною Віргінського архіпелагу, що належав Данії до 1917 року, а після — Сполученим Штатам, що придбали їх, аби не допустити сюди німців.

Порівняно з Британськими Віргінськими Островами Американські Віргінські Острови були відносно заможними та густонаселеними. Вони імпортували яловичину британських віргінців, а продавали їм галантерейні та бакалійні товари, мотузки та майже все необхідне. У кожного з британських віргінців були родичі на Американських Віргінських Островах, до яких було веслом докинути, однак вони лишалися різними країнами, що зумовлювало певні перешкоди в торгівлі.

Ідея зробити з одного з островів курорт провалилась. Один із членів парламенту 1964 року висунув припущення, що, можливо, Британії було б краще віддати ці острови Америці, однак цього так і не сталося.

[Усе змінилось влітку 1976 року]. [Американський адвокат] Пол Батлер борознив Карибське море в пошуках англомовної юрисдикції загального права з податковою угодою, що давала б змогу для лазівки без зайвого клопоту з перекладачами. Історія не розповідає, скільки місць він відвідав, доки натрапив на Британські Віргінські Острови, але коли таки натрапив — то в саму точку. Він знайшов Ріджелса і [його бізнес-партнера — адвоката] Вествуда, які були не тільки компетентними, досвідченими та працьовитими адвокатами, а й раді-щасливі зареєструвати стільки компаній, скільки він захоче і коли захоче.

Якщо вважалося, що компанією «керують і розпоряджаються» на Віргінських Островах, а це означало, що більшість її директорів мали бути тутешніми резидентами, навіть якщо вона повністю належала американській корпорації, то вона отримувала вигоду від Сполучених Штатів — угоду з БВО 

 про уникнення подвійного оподаткування 

. Так вона не лише уникала податку на прибуток підприємств США, що на той час становив 50%, а й знижувала податок на прибуток з експорту і надходжень із 30 до 15%.

Тож якщо дохід, первинно отриманий у США, замість того, аби тримати вдома, виплачували компаніям-резидентам БВО, ставка податку від США падала з 50 до 15%, і це був лише початок. «Це було не просто уникнення податків, а й уникнення регулювання і спрощення життя для людей», — сказав Майкл Ріджелс.

По суті динаміка цього процесу була такою ж, як і та, що привела ринок євродолара до Лондону. Уряд Сполучених Штатів запровадив обтяжливі обмеження на цю фінансову індустрію, аби запобігти нестримній спекуляції, що вилилась у справжню катастрофу за кілька років до Другої світової війни, й обклав високим податком для підтримки щедрого уряду. Американські банкіри та адвокати шукали способи, як обійти ці обмеження та ухилитися від податків, і були готові заплатити великі гроші будь-кому, здатному їм допомогти. Тут і зʼявився Майкл Ріджелс, що було гарною новиною не лише для нього, а й загалом для всіх Британських Віргінських Островів.

Спершу уряд США не звертав уваги на компанії, які ухилялись від податків у такий спосіб. Та коли явище стало масовим, американці втрутились і в 1982 році «перекрили кисень» бізнесменам.

На щастя, Пол Батлер, нью-йоркський юрист із підходящим прізвищем, який першим зателефонував Ріджелсу, уже дещо вигадав. Чи не могли б Острови прийняти новий закон для створення нового виду компаній? Може, він і не надав би доступ до угоди про подвійне оподаткування, але, як усе правильно зробити, підставна компанія все ще могла слугувати гарним інструментом для заможних клієнтів у їхньому прагненні уникнути внеску в суспільство.

Батлер накидав докупи ідеї, здебільшого запозичені із законодавства Панами та Делаверу, і надіслав їх на Роуд-Таун. Там Льюїс Гʼюнт, нещодавно призначений генеральним прокурором Островів, узявся до перекладу їх мовою англійської юридичної термінології, після чого надав свій документ адвокатам для коментарів.

Уряд передав їхній законопроєкт на розгляд парламенту 29 червня 1984 року.

Зазвичай урядовий законопроєкт подавав прем’єр-міністр, а потім його підтримував інший урядовий міністр. Однак перш ніж другий міністр устиг підвестися, сталось дещо примітне: член опозиції встав зі своєї лави, щоб підтримати пропозицію, це було безпрецедентно. «Памʼятаю, що премʼєр-міністр був настільки приголомшений, що його очі скидалися на дубль у доміно», — писав Гʼюнт.

Опозиція не тільки згодилася підтримати цей законопроєкт, але й запропонувала замість звичних трьох парламентських читань задовольнитися одним. Законопроєкт затвердили через годину після подання, не змінивши майже жодної коми. Гʼюнт, який дуже пишався тією роботою, що він доклав до розробки законопроєкту, схильний вбачати в цьому вияв поваги до своєї точності та ретельності.

Але Майкл Ріджелс був налаштований більш саркастично. «Його ухвалили за день. Одностайно, — сказав він мені, після чого криво посміхнувся. — Ніхто й гадки не мав, що це означало, ймовірно. Усі просто сказали: “Ось що вам потрібно для виходу з фінансової скрути. Просто довіртеся нам”».

Тож як працював новий закон? Він створив дещо, назване Міжнародною бізнес-компанією (МБК), що була урізаною копією корпорації. Значна частина законопроєкту суцільно технічного характеру, але по суті МБК була звільнена від податків, абсолютно непрозора, так що записи мали вестись, «якщо директори вважали за потрібне» (тобто взагалі не вестись), не мала повідомляти нікому про те, чим вона займається, а також могла бути будь-якої миті переведена під іншу юрисдикцію з будь-якої причини — наприклад, якщо її переслідувала поліція. МБК було легко і дешево створювати, вони ідеально розроблені для приховувань. «Вони були звільнені від податків і сприятливі для бізнесу, вони прижились, оскільки світу було конче потрібно щось таке», — сказав Майкл Ріджелс.

Перші кілька років усе йшло повільно, оскільки, як і раніше, основними клієнтами були американські компанії, що ухилялися від сплати податків. БВО знадобилися дві послідовні геополітичні поступки, аби лишити серйозний слід в індустрії лакейства.

Перша поступка виникла через усе більш напружені відносини між Сполученими Штатами та Мануелем Норʼєгою, ексцентричним сірим кардиналом, який де-факто керував Панамою з 1983 року. Панама виступала як координаційний центр Центральної Америки з будь-якого сумнівного бізнесу, одначе 1988-го в Маямі Норʼєзі висунули звинувачення в контрабанді наркотиків. Оскільки втручання США у справи Панами мало все більш реальний вигляд, інвестори почали шукати більш стабільні місця.

Іще одне прискорення надали події на протилежному кінці світу. У середині 1980-х Британія погодилася передати Гонконг Китаю, спричинивши таку хвилю гарячих грошей, якої світ досі не бачив. «Усіх китайців охопив переляк, і вони сказали, що ми маємо вивести звідти свої активи, але куди? І тут комусь на думку спали БВО», — пояснив Ріджелс. Рішення Лі Ка-Шинга, найбагатшої людини Гонконгу, перевести судноплавні активи на зареєстровану на БВО підставну компанію підвищило престиж Островів, як і певний маркетинговий хід. Один адвокат, попереджений про те, що в китайському фольклорі число 8 є щасливим, домовився про реєстрацію великої кількості нових компаній на 8 серпня 1988-го, 08.08.88 — це нібито найщасливіший день у китайському столітті.

Реєстрація мала бути закрита на час свята Звільнення — найважливішого свята на Островах, але гарні лакеї не беруть вихідних, тож вона лишилася відкритою. Важко знайти точну статистику кількості компаній, зареєстрованих на островах, не в останню чергу тому, що компанії можуть бути ліквідовані, потім знову відкриті й знову ліквідовані з неймовірною легкістю. Але до 1997 року БВО реєстрували щороку понад 50 000 компаній. Вони затьмарили своїх старих суперників із Голландського Карибського басейну і володіли понад половиною світового ринку офшорів.

З точки зору острів’ян, це здавалося дивом — відкриття нафти у значно більших обʼємах, ніж раніше. Підставні компанії збагатили це місце. У перерахунку на душу населення Британські Віргінські Острови зараз багатші за середню країну Західної Європи, а третину їхньої економіки становлять безпосередньо фінансові послуги, що є найбільшою окремою галуззю, забезпечуючи роботою кожного девʼятого віргінця. Компанії не сплачують багато податків (очевидно, оскільки звільнення від податків — це їхня перевага), але надходження від адвокатів, які створюють і підтримують ці компанії, становлять майже дві третини державних доходів.