Свої листи на батьківщину вона підписувала:
«Марина — цариця московська». І вона була нею — царицею московською. Щоправда,
всього лише дев’ять (!) днів у році 1606-му. І потім вісім років неймовірних
злетів і карколомних падінь.
Марина Мнішек, польська графиня, вісімнадцятирічна дочка воєводи з
українського Самбора з Карпат, волею випадку (чи історії) стала царицею і
жоною двох царів тих лихих часів, які на Русі прозвали Смутними, а її — царицею
Смути.
Про це й розповідається в романі Валентина Чемериса. А ще про
кохання Марини до молодого царя Дмитрія, про останню її любов до козацького
отамана Івана Заруцького, про криваву трагедію, що її спіткала, і про подальшу
долю московської цариці, чиє життя так рано урвалося — у 26 років — у башті
Коломенського кремля і яка вже після своєї смерті буде оголошена відьмою і
чаклункою…
