Віра Агеєва - літературознавець, критик, професор Національного університету "Києво-Могилянська Академія".
Роман Андрія Куркова ілюстровано картою - і вона таки допоможе читачеві зорієнтуватися у складному переплетінні доріг і доль персонажів, котрим усе здається, що їхнє щастя деінде, а для його досягнення треба подолати великі простори.
Описи невпинних мандрівок часом зацікавлюють, часом знуджують, бо врешті, переконував колись класик, небо над головою, а не душа змінюється, коли за море мандруєш.
Історія ця "шенгенська", бо шістьом молодим литовцям здалося, що в ніч приєднання до безвізової європейської зони перед ними відкрився цілий світ, ваблячи незвіданими можливостями й здобутками.
Друзі кинулися обживати нові обшири.
А далі починаються геть не романтичні здебільшого заробітчанські будні, то в Лондоні, то в Парижі, то в маленьких англійських і французьких містах та містечках.
Описи ці монотонні й зрештою дуже схожі, про яку б країну не йшлося.
Няні, садівники, прибиральниці, кур'єри, усі вони мусять задовольнятися найскромнішим побутом, всякчас пам'ятаючи про свою цілковиту незахищеність і невпевненість у завтрашньому дні.
Але водночас таке-от межове існування десь навіть зміцнює віру в людську солідарність. Хтось у найтяжчий момент запропонує теплий куток, хтось поділиться з голодними сніданком.
Тільки все це не рятує од виснажливого відчуття бездомності, неприкаяності, й то не лише побутової, але онтологічної, вселенської.
Жінки, коли вірити "Шенгенській історії", пристосовуються до нестерпних обставин краще, швидше дають собі раду.
Туга за покинутою батьківщиною не обтяжує, схоже, нікого з наших мандрівників.
Вони приймають виклик, вірять у свою спроможність подолати всі перешкоди. Хтось із часом ламається, хтось гине, хтось усе ж спромагається втриматися на плаву, принаймні сяк-так забезпечує безбідне існування.
От тільки все це навіть у кращому випадку дуже далеке від примареного в новорічну шенгенську ніч 2007, коли відкрився західний кордон і обрії, здавалося, стали чи не безмежними.
Може, найцікавіший у романі аналіз психологічних мотивацій тих, хто таки не захотів чи не зміг покинути рідне обійстя, дім, з дитинства дорогі місця й пам'ятки.
Одна з героїнь відчуває такий міцний зв'язок з рідним ґрунтом (у прямому й переносному сенсі слова), що покинути хутір, де виросла, так і не змогла.
Прикметно, що вона найкраще дає собі раду з простором, її не мучать страхи перед невідомими загрозами.
Ймовірно, її доля все ж найщасливіша у цьому сюжеті.
По смерті дідуся Рената почувається спадкоємицею - і не лише будинку, землі, але ще й чогось вагомішого і, мабуть, дорожчого.
А тут ще й починають розкриватися дивовижні таємниці. Бо старий дім пильно беріг до слушного часу важливі секрети. Маємо і шафи та шухляди з подвійним дном, і листи з екзотичними штемпелями, і старожитні реліквії, і непомічені, всіма забуті двері, які ведуть чи то в невідому кімнату - дивовижну майстерню прадіда, чи просто в минуле…
Копирайт изображенияUNIAN
Що вже спільне для всіх європейців, для всіх таких несхожих країн, то це пам'ять двох світових воєн.
У кожній родині є якісь спогади, перекази, травми й втрати.
Відлуння війни, подосі не знешкоджені міни якраз і призводять до загибелі молодого литовця в далекому французькому селі, куди занесли його заробітчанські мандри.
Важко визначити, чи то була необережність, чи підсвідоме намагання втекти від нерозв'язних проблем, подолати обтяжливу, гнітючу, як невиліковна хвороба, незакоріненість.
Від'їзд на захід видавався радикальним подоланням марґінального стану, життєвої невлаштованості. Але виглядає, що марґінальність пов'язана не з географією, тож порятуватися від неї далекими мандрами не вдається.
Є в романі ще один химерний персонаж, який, може, й спромігся подолати відчуття власної марґінальності. Такий собі Кукутіс, втративши ногу в окопах, подорожує й подорожує з країни в країну, все своє несучи з собою.
Він також не має дому, але, на відміну від молодших, своєю бездомністю не журиться. Уміє скрізь стати своїм, не зайвим.
Знає багато мов, має шість легально отриманих у різних державах і в різні часи паспортів, збирає монети, карбовані так давно, що їхня вартість лише зростає.
А головне, що він обдарований дивовижним умінням порозумітися з усіма, відчути потреби інших і якось зарадити чужому горю.
Коли спробувати перевести біографію Кукутіса у реальний хронологічний вимір, то виявиться, що він володіє ще й секретом неймовірного довголіття.
Може, це якраз дідусь із дерев'яною ногою уособлює духовну стійкість розмаїтого континенту, якісь первісні й нерозмінні європейські цінності.