Відомий український письменник та літературознавець Ігор Бондар-Терещенко спеціально для сайту Радіо МАКСИМУМ назвав цікаві книжки про мандри. Збережіть собі!

Герої у цих "мандрівних" книжках пересуваються різноманітними маршрутами – від "внутрішньої" України до Китаю, Грузії, Африки і Північної Америки. Єдине, що рухають ними різні цілі – найманець у чужому війську, невдаха-письменник, дівчина-романтик – але об’єднані вони однією метою: зробити власне життя цікавішим, екстремальнішим, небуденним.

"Green Card", Володимир Кошелюк

(Х.: Фабула, 2017)

Цей роман вийшов у видавничій серії "Дебют", і початок авторові вдався. У тому числі – сюжетний. Давно вже – мабуть, від часів Пашковського і Медведя – так детально і з любов’ю не описувався у нас сільський побут, але ця ідилія – мов затишшя перед подальшою бурею. Бо водночас так само давно вже в нас не було такого рівня "воєнної" прози!

Автор передмови, а це, між іншим, майстер українського бойовика Леонід Кононович, недаремно зауважує в стилі вчителя географії з Корсуня вплив школи Гемінгвея. Скупі, лаконічні фрази, які іноді відгонять приказкою "народ скаже, як зав’яже", особливо, коли це стосується сучасного життя в Україні: "Задовбали, клоуни. Не держава, а здоровезний цирк з нахабними блазнями. Усе конвертується в сміх, люмпени схавають, "не нада напрягаться".

Насправді ж це потрібно для жорсткого контрасту історії про хлопця, що працював квартирним ріелтором, який приїхав до Києва у пошуках кращої долі, і якого життя відкинуло знову на старт у рідне село. Саме звідти, вигравши в лотерею картку, що дає право на проживання у Сполучених Штатах, він вилітає на орбіту нового життя. Заодно потрапляючи на службу морським піхотинцем з обов’язковими військовими діями, муштрою та іншою специфікою, відомою нам лише з кіно. Афганістан, Африка, Південна Америка.

"Біжимо. На місце дістались вчасно. Вибрав вогневу позицію, розмістив групу прикриття, замаскувались. Тепер – чекати". Адже справді "військова" проза у нас здебільшого зав’язана на українському досвіді, а колишні зарізяки-найманці з не-кіношним досвідом а ля Дольф Лунгрен з "Універсального вояка", які пройшли Анголу з Родезією, воліють писати перемови про міліарну прозу в сучасній українській літературі. Варто додати, що чудову – динамічну, не гуманну, тобто справжню.

"Крайности Грузии", Алексей Бобровников

(Х.: Фоліо, 2017)

Ця збірка "грузинських" етюдів від автора, що проїхав велосипедом крізь всю легендарну країну горців, цілком у нинішньому тренді "мандри замість туризму". І тому життя екзотичного краю показане не з офіційного боку, а з "народного" нутра, чим книжка відрізняється від звичних путівників. Або якщо й так, і треба визначити жанр, то зауважено, що це "емоційний путівник". "Цей хлопець повторив те, що сто п’ятдесят років тому зробив Дюма, – зауважує Вахтанг Кікабідзе, – він проїхав Кавказ, поглянувши на нього свіжим поглядом".

А хіба може бути інакше в Грузії? Відповідь на це риторичне питання ми так само отримаємо. А також дізнаємося про те, що можна пити в Грузії, крім кахетинського? Що ми знаємо про Воєнно-Грузинську дорогу, крім того, що Остап Бендер з Кісою Вороб’яніновим танцював на ній лезгинку, випрошуючи гроші у пасажирів автобусів. А ще, звичайно, про час, який тут точиться паралельно з виростанням трави. За переказами, під час Першої світової війни на допомогу царю прийшов озброєний загін грузин. Танки, літаки, бронепоїзди – і триста середньовічний лицарів з мечами і в обладунках.

І все-таки, грузинський фольклор не дуже розходиться з життям. Пригадуєте анекдот про грузинську кухню, у якому вередливий відвідувач все просив і просив "чогось гостренького" в офіціанта, аж поки той спитався: "Кинджал в дупу підійде?" Те саме, до речі, у реальності, коли перше питання до автора книжки, що пролунало від грузинського друга, якого давно не бачив, було таке: "Чи коли-небудь відчував холодний ніж у животі?"

"Лаовай", Катя Кулик

(Х.: Фоліо, 2017)

Одним з популярних нині маршрутів – не туристичних, а життєвих – як не дивно, залишається Китай. Донедавна закрита для подорожей країна, яка стрімко розвиває свою інфраструктуру в усьому – від економіки до культури – запрошуючи, відповідно, спеціалістів з різних галузей і країн. Утім, ця книжка недаремно називається "Лаовай", тобто "чужинець", і гостинність наразі не означає душевного комфорту героїні.

Навпаки, проблеми, перенесені із "зовнішнього" світу, залишаються за будь-яких умов. Хіба що у споконвіку таємничій, магічній Піднебесній державі будь-які бажання можуть здійснюватися. Так, за сюжетом, героїня, мешкаючи в Китаї, складає цілий список своїх прагнень, які треба звершити до 25 років. Опис чарівного довкілля, ділової столиці світу, буденних подробиць і, безперечно, захопливих пригод при цьому, звичайно, додається.

"Ще літо, але вже все зрозуміло", Василь Карп’юк

(Л.: Видавництво Старого Лева, 2017)

Іноді з України можна поїхати… в Україну! Але не ту, туристичні шляхи якої сходжені-переходжені, а саме "внутрішню", призначену не для веселих мандрів, а внутрішнього, майже буддистського спокою, як це практикує автор цієї збірки гірських оповідок. Неквапливі, медитативні, теплі чи прохолодні, та все одно заспокійливі – вони контрастують з фахом героя. Який, зауважмо, працює в місті на радіо, і, щоразу, вертаючись додому, переконується у перевагах такого "відпочинку".

Але навіть у рідному селі життя тече по-різному, і сприймається, відповідно, його мешканцями. "Те саме з природою, з краєвидами, – свідчить наш герой. – В нас у селі ніхто не вживає слова "краєвид". Бо ніхто не дивиться на природу для того, щоб нею милуватися. І польових квітів ніхто не збирає, щоб поставити в хаті у вазу для краси. Трави збирають на чай. І з усіх, кого знаю з Брустурів і довколишніх сіл, єдиний, хто милується краєвидами, – це мій тато. Мені самому колись було дивно, коли літом корова паслася на пасовиську у горах вище від хати і тато, видоївши корову, не поспішав униз до якоїсь іншої роботи, а дивився, як заходить сонце".

"Песиголовець", Олександр Завара

(К.: Видавництво Жупанського, 2017)

Герой цього моторошного роману вирушає в подорож з родиною, але не на відпочинок, чи для розваги, а з єдиною метою – набратися вражень для своєї нової книжки. Адже популярність героя-письменника занепадає, а в старому гірському селі на Прикарпатті сюжетів для трилеру з краєзнавчим підтекстом – хоч відбавляй. Тим паче, що знав він про це від самого дитинства, коли бачив ікону із зображенням чоловіка – Святого Христофора - з псячою головою.

Але чи не потурбує він при цьому темні сили? Адже не лише в казках і переказах, але й у нашому сьогоденні, трапляються магічні зони, у які краще ні на який відпочинок не потикатися. І в яких, як у цьому романі-трилері, ще від часу масового навернення язичників-полян у християнство живуть лісоруби-людожери, страхітливий вовкулака Сіроманець, який рятує героїв, а також безліч демонічних персонажів.

Ігор Бондар-Терещенко, 

спеціально для Радіо МАКСИМУМ