Про Україну середини XVII ст., про діяльність гетьмана Івана Виговського та зраджені надії спадкової української шляхти, яка сподівалася на гідне місце України-Русі в найбільш модерній з тогочасних держав – Речі Посполитій, про роль Православної церкви в тих подіях, про катастрофу, що спіткала Гетьманську державу після переможної Конотопської битви, про долі людей в історичному контексті йде мова у новому художньому творі відомого українського письменника з Івано-Франківська Володимира Єшкілєва – на сторінках історичного роману «Унія», який побачив світ цього року у видавництві «Фоліо» (Київ).

У книжці також зібрано малознані, а то й замовчувані відомості про Гетьманську добу та дотичні до неї події, які додають колориту її художньому полотну. Як стверджує директор видавництва «Фоліо» Олександр Красовицький, «Унія» – історичний роман нового покоління, який, по суті, відроджує на вищому рівні українську романістику, він водночас і гостросюжетний, і містичний. Втім, художня розповідь про Івана Виговського – лише перша книжка із задуманої автором трилогії «Прокляті гетьмани», присвячена тим постатям української історії, відомості про яких у радянський період замовчували, а з постанням незалежної України так і не відкрили заново. Наступні два романи із цієї серії розповідатимуть про Павла Тетерю та Петра Дорошенка, котрих за імперської та радянської доби вважали зрадниками…

Довідка «Галичини» Володимир Єшкілєв народився 23 травня 1965-го в Івано-Франківську в сім'ї інженера й технолога. Батько родом з Північної Росії, мати – з Києва, в роду мала козацьку шляхту Миргородського полку. Закінчив історичний факультет Педагогічного інституту ім. В. Стефаника. Вчителював, викладав історію та правознавство в Західноукраїнському економіко-правничому університеті в Чернівцях. У Київському інституті сучасної психології та психіатрії викладає філософію й історію світової літератури. У 90-х роках видавав журнал «Плерома», у 2000-х був редактором літературного часопису «Потяг 76». 1992-го сформулював термін «Станіславський феномен» – на означення групи івано-франківських письменників і художників, у творчості яких увиразнився український постмодерн. До неї належали зокрема письменники Юрій Андрухович, Юрій Іздрик, Тарас Прохасько і сам Володимир Єшкілєв. У 2011–2014 рр. був куратором проекту «Карпатська Мантикора» – в його рамках провели три міжнародні літературні фестивалі, присвячені українській фантастиці, фентезі й альтернативній історії. Упорядник глосарійного корпусу «Малої української енциклопедії актуальної літератури»та низки антологій. Автор 13 романів, серед яких найбільш відомі зокрема «Адепт», «Пафос», «Імператор повені», «Тінь попередника», «Усі кути трикутника: апокриф мандрів Григорія Сковороди», а також книг прози «Візантійська фотографія», «Інше гроно проникнень і свідчень», «Мандри Солтиса».

– Нині в Україні триває війна за ідентичність нації. І ми в цій війні стикаємося з тим самим полем проблем, які стояли й перед українцями в середині XVII ст., – розповідає про «Унію» і «Проклятих гетьманів» сам Володимир ЄШКІЛЄВ. – Вітчизняна історія ходить колом, такими собі зачарованими петлями часу. Як зійти з них на магістраль? Відповідь зокрема захована в тому далекому часі. Те, що відбувається нині в Україні, має прямі паралелі з Руїною – добою, що тривала від смерті Богдана Хмельницького до початку гетьманства Івана Мазепи. А таємні пружини Руїни стискалися за попередніх часів, коли Україна стала однією з ключових територій для побудови економіки Нового часу.

«Унія» – мій шостий історичний роман. Пишучи такі твори, стикався з двома проблемами. Перша полягала у тому, що українські історики та літератори завжди дивилися на минуле крізь фільтри ідеологічної доцільності. Тому довелося звертатися до історичних першоджерел, виходити за межі старих та шанованих історичних міфів. Друга проблема – пояснити читачам, чому пишу не так, як вони очікують. Де, мовляв, любовна історія, типові герої та знайомі прізвища?

Врешті-решт прийшло розуміння, що твір має доповнювати така собі «внутрішня енциклопедія» – пояснення та розгорнуті довідкові матеріали до художнього тексту. Мусив виступити одночасно в ролі оповідача, коментатора й автора альтернативного підручника історії. Власне, вперше цей формат і втілив у життя в «Унії».

– Пане Володимире, яким у романі постає гетьман Іван Виговський як провідник тодішньої Козацької держави? Адже ми знаємо про нього лише переважно як про полководця, котрий розгромив під Конотопом 100-тисячне військо московітів…

– Справді, гетьмана Війська Запорозького в 1657–1659 рр. Івана Виговського позиціонують у нашому суспільстві передовсім як того, хто переміг Московську державу в битві під Конотопом. Походив він з руського православного шляхетського роду Герба Абданк. З осені 1648 р. фактично створив, а відтак й очолив козацьку адміністративно-управлінську централь – Генеральну військову канцелярію. Після смерті Богдана Хмельницького його обрали гетьманом. Під час небезпечної політичної кризи 1658 року, спровокованої лівобережними полковниками, уклав Гадяцький договір з королем Яном Казимиром. За тим договором козацька Україна перетворювалася на Велике князівство Руське – третю рівноправну складову Речі Посполитої. А сама Річ завдяки цьому ставала наймодернішою державою тієї епохи.

Під час московсько-української війни 1658–1659 років з допомогою кримського хана Виговський знищив елітне осердя московської дворянської кінноти у Конотопській битві. Проте союз із католиками, непопулярний серед козацьких і посполитих низів, дав змогу прибічникам московської візантійщини організувати заколот та відібрати у Виговського булаву. Але те, що ховається за цими подіями, пересічному українцеві майже невідоме. Не береться до уваги історія його родини, коло наближених до нього інтелектуалів, його колосальна роль у створенні не лише державного апарату, а й всієї концепції полкового поділу Гетьманщини та наявності двох специфічно з’єднаних центрів управління – польової ставки гетьмана та резидентальної Генеральної канцелярії.

Для мене Виговський є в чомусь цікавішим за Хмельницького, хоча й зримо поступається йому харизмою. Виговський – людина Порядку, а Хмельницький – людина Хаосу. Богдан-Зеновій був генієм військової інтуїції, проте спирався переважно на порив та потік хиткої сіроми. Виговський намагався перекинути місток поміж старою руською шляхтою, яка спиралася на європейське право, та висуванцями Хмельниччини, які спиралися на право зброї. Чому йому це не вдалося? Чому через два місяці після блискучої перемоги під Конотопом він опинився фактично у повній політичній ізоляції?

Жоден підручник не відповідає на ці запитання. Тому що відповіді на них зруйнують концепцію історіографії народно-визвольної селянської війни. Усе ніби змінилося. Живемо в незалежній Україні. Ніби ніхто не забороняє досліджувати свою історію. Але вона залишається в канонах сталінського підручника 1947 року. Отож початковий задум трилогії «Прокляті гетьмани» – розповісти історію XVII ст. не так, як про це йдеться в міфологізованій і стандартизованій сучасній історіографії. Досі історію як навчальний предмет у нас викладають за марксистсько-народницькою доктриною, згідно з якою двигуном, рушійною силою історії були якісь абстрактні народні маси. А вся надбудова – аристократія, шляхта, інтелектуали – цінна настільки, наскільки відображала прагнення цих мас.

Я – далекий нащадок шляхти. Не успадкував ні титулів, ні маєтностей. Але для мене принципове відновлення доброго імені того стану, до якого належали мої предки. Народні маси, як правило, діють під впливом тих настроїв, які тепер звично описувати терміном «психічні епідемії». До речі, щось подібне до цього ми пережили й під час останніх президентських виборів. Так було і в XVII столітті. Вийшов ігумен, возопіл, ікона заплакала – і побігла козацька братія руйнувати власну державу. А власне ідеї, концепти, проекти – це була справа освіченої верстви.

Не знаю, чи спричиниться трилогія «Прокляті гетьмани» до перевороту в українській історіографії. Чи розглядатимуть її історики як поштовх для переосмислення Хмельниччини та подій, які їй передували і йшли після. Ми живемо в консервативному суспільстві з архіконсервативною гуманітарною наукою, титуловані представники якої не хочуть бачити очевидних речей, а оперують міфами. Я зробив крок назустріч фаховим історикам. Тепер, образно кажучи, м’яч на їхньому боці. Також вважаю, що в мене розумний читач, якому буде просто цікаво читати «Унію». Також сподіваюся, що мій читач не належить до певної «ніші». Зараз у моді маркетинговий підхід: цей автор пише для 14-річних, інший – для 16-річних, а той – для пенсіонерів. Це коли до літератури підходять з точки зору книжкової крамниці. Деякі видавництва рекомендують писати під певну аудиторію. Як на мене, це поразка для літератора, читача, видавництва. Мене читають і молоді, і старі, і середнього віку. І з вищою освітою, і без неї. Вони прагнуть знати, що було насправді. Їм недостатньо того, що розповіли в школі, виші чи в зомбоящику.

– Усе ж, якими історичними документами Ви користувалися, коли писали «Унію»?

– Щодо XVII ст. є два українські фундаментальні джерела – літописи Самовидця та Самійла Величка. А ще – тексти універсалів Богдана Хмельницького і небагато автентичних документів від інших гетьманів – як правило, укази. Решта матеріалів – листування, мемуари, записки свідків – польські. Їх сотні, якщо не тисячі. Я критично опрацював ці джерела. Розумію, що поляки писали зі своєї позиції. Але подають дещо іншу картину XVII століття, ніж радянізована історіографія.

Міфи про нашу історію в Україні й далі вивчають і підтримують, тому що на це є замовлення. Вся теперішня еліта, яка при владі, – нащадки не аристократів, учених, професорів. Це діти пролетаріїв, селян. А це приблизно 13–15 тисяч родин, враховуючи і провінційні еліти. Їм принципово показувати, що еліта може формуватися знизу в першому поколінні. Влада homo novus – випадкових «нових людей» – вимагає, серед іншого, щоб її легітимність підтверджували історики. Та якщо вони казатимуть, що влада має належати людям зі спадкової освіченої верстви, де тоді будуть наші депутати?

Мій меседж – дивіться на історію та сучасність тверезо, без ідеологічних фільтрів. Історія така, яка є. Нема ні святих, ні чортів. Всі – люди. Треба визнавати, як було насправді. Не творити міфи. Наприклад, що героїчні козаки всіх побивали. Та іноді тих козаків нагайками гнали на битву. Але часом вони творили просто шалені, справді героїчні речі. Є герої, є звичайні люди. Є ті, хто діяв за кон’юнктурою. І ті, які набивали кишені.

– Інакше кажучи, в жодному разі не можна нічого узагальнювати. А в кожному конкретному випадку потрібно застосовувати окремішній підхід...

– Авжеж. Візьмімо, наприклад, історію із главою Української православної церкви Київського патріархату патріархом Філаретом, котрий з 15 грудня 2018 року має титул «почесний патріарх» ПЦУ. Нащо було робити з нього святого, щоб тепер опускати в лайно? Так само з Надією Савченко…

Історія пропонує нам моделі наших правителів. І вони повторюються. Кожен гетьман з нашої минувшини має свого прототипа в сучасній Україні. Коли я дивився на Віктора Ющенка, мені згадувався Юрій Хмельницький. А от Петро Порошенко нагадує Павла Тетерю. Чому? Почитайте про долю цих гетьманів і ви зрозумієте, чому. При тому я далекий від прямих аналогій. Було б непогано, якби в нас з’явився, так би мовити, сучасний Іван Виговський. У такого лідера було би мислення на перспективу, гнучкість, дипломатичність і колосальна енергія зі створення державних структур...

Є країни-кімнати, а є країни-коридори. Україна впродовж усієї своєї історії була коридором, яким ходили переважно зі сходу на захід, рідше – із заходу на схід. Така геополітична локація. Еліти в коридорі не тримаються, їх вимиває. Мандрують до «кімнат». На захід, на схід. А в коридорі залишаються ті, кого наші правителі називають терпілами. А раніше йменували ще гіршим словом – бидло. Тому що вони не мають грошей і можливості переміститися з коридору до кімнати, до помешкання, де можна жити, а не виживати на межі. Тим-то залишаються в коридорі, де постійно гуляють протяги.

– Що Вас найдужче болить чи то в минувшині, чи сьогоденні як українського письменника загалом і як автора історичних романів зокрема?

– Прикро, що з України вимивається еліта. Де вчаться діти наших правителів? На Заході. Повернуться сюди, очевидно, лише за умови, що їм віддадуть цю країну на розграбування. А як ні, то їм вистачить і того, що награбували батьки. Але так само було і у XVII столітті. На жаль, ми в Українській державі й досі, на 28-му році її незалежності, залежимо від платників податків Євросоюзу, США… Звісно, Захід допомагатиме нам, тому що це в його інтересах. Та якщо ми самі не виводитимемо з нашої самобутності візію майбутнього і не впроваджуватимемо інновації, а лише чекатимемо, доки нам дадуть черговий транш, то знову опинимося в орбіті однієї з імперій. Самобутність полягає не у варениках, шароварах і вишиванках. А у здатності зробити те, на що не спроможна жодна інша нація. Зробити свій Mersedes. Виростити свого Ілона Маска. Дати світу генія й переконати світ у тому, що він наш…

Під час підготовки цієї публікації використано матеріали з тижневика «Країна».

Уривок із роману Володимира Єшкілєва «Унія» – колоритне змалювання Конотопської баталії – читайте в газеті «Галичина» за 1 серпня.