«Лютеція» — еротичний роман-містифікація

Вже кілька років поспіль у вересні (до Форуму видавців) Юрій Винничук влаштовує справжнє свято для поціновувачів своєї творчості – вихід нового роману. Не став винятком і 2017 рік.

Новий роман «Лютеція» Юрія Винничука впевнено потрапив у «форумний топ» і став бестселером видавництва «Фоліо». Також текст увійшов до довгого списку цьогорічної премії «Книга року ВВС» й має всі шанси на перемогу.

Винничук Юрій. Лютеція : роман. — Харків : Фоліо, 2017. — 314 с.

«Лютеція» — роман-містифікація, де безлічі ірраціональних речей намагаються знайти раціональне пояснення. Це своєрідне загравання з уявою і здоровим глуздом читача, котре чинить Винничук. Й робить це так непомітно й мимовільно, як може тільки він. Читач не пручається, просто поринає у вигаданий світ снів й самонавіювання. Годі й зрозуміти, чи ти читаєш книгу, чи вона вже твориться сама в твоїй голові. Справжня магія слова. В цьому весь Винничук.

Обидва герої роману, які відділені один від одного значним відрізком часу, бачать однакові сни. Кінець вісімдесятих років минулого століття, радянська система вже доживає свої останні роки, такий собі художник-оформлювач за професією і «шухлядний» письменник Юрко живе на висілках в своєрідному Макондо (всі ми пам’ятаємо Гарсія Маркеса) — у Винниках поблизу Львова і бачить дивні сни. Немов рудоволосе дівча на ім’я Лютеція проїжджає осіннім Ринком, й подає якийсь знак на мигах Юркові. Сон повторюється майже кожної ночі, пригадується і вдень. Уява хлопця домальовує додаткові деталі і Юрко вже не розрізняє де був сон, а де його мрійливе марення.

«Ринок, сосни, тьмяне світло… потім поява Лютеції, намагання злитися з нею в одне ціле, її солодкий шепіт… ці незрозумілі люди в шинку…»

Коли до рук, що гріха таїти, Юрія Винничука (бо саме він є головним героєм роману) потрапляють нотатки члена «Руської Трійці» Івана Вагилевича (до слова, всіма знаного гульвіси), де той описує свої сновидіння, Юрко впізнає там свої сни. Читаючи, він «бачить» Лютецію, таємне товариство Продавців Снів, учасників Клубу Розбитих Сердець і дізнається страшну таємницю про Велику Битву, що постійно точиться в паралельному вимірі. Хто такі Листарі й Нетленні? Яка їхня ціль?

Градус містичного й непояснюваного стрімко повзе до найвищих щаблів. Автор так переконливо створив химерний світ свого роману, що скидається на те, що Юрій Винничук причастився невідомих нам знань і намагається посвятити й нас, настільки все переконливо звучить. Всі ті вигадані ордени (чи не вигадані, бо з Винничуком не можна бути певним цього) такі реальні, годі й сумніватися. Справжнє готичне плетиво з химерних створінь і явищ.

Але цей твір не виключно містичний, автор взагалі не терпить однозначних кольорів та тонів. Текст «Лютеція» різний, вже звично дотепний й еротичний:

— Але чому ти з тим одороблом жила?
— Чому? Я тобі признаюся чесно. У нього великий пензлик.
— Тепер перестала?
— Перестала, коли довідалася, що він свого пензлика мачав не лише в мою палітру… 

Ці дотепи розріджують загальний потойбічний настрій тексту:

«Аж одного ранку несе він мені каву в ліжко і: ох ти ж моя палестинко! Я подумала — почулось, каву випила. А він: ану поверни тепер до мене свій сектор Газа!»

Крім цього, автор надає читачам візу для відвідання своєї «письменницької кухні». Розповідає про залаштунки творчої професії у радянській дійсності, котра вимагала певної співпраці із владою, про написання збірок з віршами-паровозами (написаних про партію), котрі протягували за собою дійсно вартісні поезії, бо це був єдиний шлях публікуватись. Але автор не публікувався.

Не криючись, чи не вперше, Винничук впускає до тексту коротеньку історію про свою родину, дідів, прадідів, ув’язнення батька і «лісові звитяги» родичів. Про свою молодість і походеньки разом з невгамовним Ізьо (особливо мені запам’яталася авантюра біля палацу Потоцьких) Винничук розходиться з притаманним йому гумором і, в той же час, зі смутком. Все це перемежовано містичними вкрапленнями – цікавими фактами про життя Вагилевича і його оточення. Ну і, звісно, сни — доріжки між світами.

«Лютеція» — надзвичайно вартісний текст, написаний в постмодерній манері, котрий вимагає певних ментальних потуг для його розуміння. Потребує повторних перечитувань, ґрунтовного аналізу його елементів, символів і смислів. Юрій Винничук, як завжди, на висоті.

 

Друг Читача