Вибори завершилися, але обстановка в суспільстві менш напруженою не  стала. Люди сваряться, ображаються, роблять якнайпесимістичніші прогнози на майбутнє… Хто ж його зна, чого чекати від нової Верховної Ради в такому складі.

Єдина втіха, що разом зі старим скликанням парламенту піде в небуття й ідея закону про дематюкацію української мови від Ольги Богомолець (і тішить це не лише тому, що від потоку «дотепів» про дематюкаційний патруль хотілося чи то з*бати, чи то забігти кудись подалі, а й тому, що не цитувати Подерв’янського в цій *лядській Данії стає все складніше). А якщо виховання таки не дозволяє, але «любити всіх під**асів, злодіїв, убивць, бо кожний з них — народ, всі — богоносці» стає все важче, відволіктися від політичного сьогодення допоможуть сучасні українські письменники. Які так активно взялися писати про історичне минуле нашої країни, ніби намагаються знайти там пояснення нинішнім проблемам.

Улюблена критикеса Тетяна Трофименко прочитала для вас 5 особливо цікавих книжок про минувшину, старанно викресливши з огляду обсценну лексику – вважайте це прощальним подарунком «старим обличчям» Богомолець і К°.

Марина Гримич. Клавка. – К. : Нора-друк, 2019

♦ Найближчими до нас за часом є події, які відтворює у своєму новому романі Марина Гримич. 1947 рік, Київ, дівчина з непопулярним нині ім’ям Клавка працює у Спілці письменників – чи то машиністкою, чи то секретаркою, розібратися в цьому непросто. На 92-й сторінці таки довідуємося, що вона не абихто, а секретар Голови Президії Спілки письменників УРСР, хоча все одно так і не ясно, чому на неї «у спілчанській приймальні… не звертали ніякогісінької уваги, вона була “порожнім місцем”», якщо всі ми знаємо: секретарка – ключова постать на підступах до керівника будь-якої установи…

Можливо, цей топос скромності був потрібен Марині Гримич, аби показати, як у чудесний спосіб гидке каченя Клавка раптово стає об’єктом не те щоб кохання, але далекосяжних планів письменника-фронтовика Бориса Баратинського («орел», «грудь в орденах», при появі якого дівчина просто фізично відчула, як «встала її чолка») і завідувача відділу пропаганди Олександра Бакланова (старший, із проблемним травленням, хорошими перспективами і поганою історією в минулому). Хоча не таке вже й гидке каченя ця Клавка, просто ніколи не ставила собі за мету підкорювати чоловіків і пробиватися в житті за їхньою допомогою…

Ця книжка читається легко і з задоволенням, що насправді дивно для тексту, у центрі уваги якого, окрім любовної колізії, перебуває Пленум Правління Спілки радянських письменників України 13–14 вересня 1947 року (на порядку денному якого було виконання Постанови ЦК ВКП(б) про журнали «Звезда» і «Ленинград»), а похмурим тлом ідуть повоєнні злигодні. Тут немає своєрідної іронії Марини Гримич, яка була дуже на любителя ще з пріснопам’ятного проекту «Люби Клименко» «Пор’ядна львівська пані». «Клавку» написано зі стравним гумором і реалістично, більше того: фінал багато кому може здатися занадто пафосним.

Багато моментів суголосні нинішньому дню: скажімо, дискусії про рідковживані в мові слова, які не мусять насаджуватися штучно, навпаки, словник має фіксувати лексеми, що функціонують у живому мовленні. Щось дуже нагадує суцільний комліментарний дискурс у літературі, розвінчуваний у промові Олександра Корнійчука: «Нам здавалося: життя прекрасне, край цвіте, книг з’являється все більше і більше, всі в доброму настрої, всі веселі. …Один одному виголошували тости: “Ви великий і незрівнянний!” Йому відповідали: “А ви ще більші”». Чи повернення з війни письменників, яким геть не подобається та літературна ієрархія, яка вже існує, а в окопах не гнила («Вони мають поступитися нам місцем. Не хочуть – примусимо»)…

Словом, дуже актуальна книжка, після якої нестерпно хочеться вареної в мундирах картоплі і нарешті дописати статтю про вплив згаданої постанови на літературне життя Харківської спілки письменників.

Читати неодмінно, якщо хочете дізнатися, що ж там була за постанова; кому віддала перевагу Клавка і чи віддала; хочете дізнатися, де перебували в ті часи справжні українські націоналісти і хто був єдиним мужиком у залі засідань пленуму; не боїтеся відвертих сцен із санпоїзда і не сахаєтесь народних пісень про ветерана-калічку.

Ирина Потанина. Труп из первой столицы. – Харків : Фоліо, 2019

♦ Події, змальовані в романі Ірини Потаніної, відбуваються років на 10 із гаком раніше від тих, про які йдеться у «Клавці». І пов’язані вони з «переїздом» столиці УРСР (читай: партійної еліти та мистецької тусовки) із Харкова до Києва. Оскільки за саме тільки вживання виразу «перша столиця» у сенсі Харкова нині можна впевнено потрапити до числа манкуртів і зрадників, сумую, але нічого зробити не можу: так, книжка Потаніної не для мешканців країни червоно-чорних єдинорогів, а для масового читача, який часто і не знає нічого іншого про це місто (може, ще про мера Кернеса та «найбільшу площу в Європі»).

Попри те, що «харківський текст» 1920-30-х років буквально проситься на сторінки худліту, українські автори не поспішають братися за цю тему. Ірина Потаніна береться. Другий роман із ретро-серії розповідає про Харків, літературне та культурне життя, а ще – про її прадіда, театрального критика й журналіста Володимира Морського, який стає персонажем твору й постійно у щось устряє.

У романі «Фуэте на Бурсацком спуске» авторка вже описувала розслідування вбивства у театрі. Труп із «першої столиці» знаходять у поїзді. Це так само жінка і, здається, дружина Морського! Насправді ні, і далі ми побачимо, як розгортається несподіваний клубок інтриг, у який будуть замішані не лише мешканці Харкова¸ а й французький письменник Луї Арагон, його дружина Ельза Тріоле та інші гості міста на Лопані.

Звісно, тут багато міських легенд і фактів, давно відомих фанатам «наших 20-х і 30-х», але в цілому Ірина Потаніна робить важливу річ: доносить пересічному російськомовному читачеві історію «радянізації» краю; передає атмосферу Голодомору, переддня репресій і взаємин мешканців будинку «Слово»; змальовує ще поки кумедні сварки між молодим подружжям бібліотекарки Свєти і Колі з Угрозшуку щодо питань, які стають усе принциповішими…

Головний меседж уже цілком відчутний: вирватись неможливо. Попри це, «Труп из первой столицы», як і «Клавка» парадоксальним чином не лишає тяжкого післясмаку, а окремі сцени змушують сплакнути… від сміху. Приміром, опис спіритичного сеансу, на якому точно з’ясується, хто вбивця, а Ірина Морская станцює в панталонах.

Читати неодмінно, якщо любите ретродетективи; популярне краєзнавство; плітки та інтриги; хочете дізнатися, що робили в Харкові французи; хто обіграв у більярд Маяковського; чому з’явилася лисина у Гната Хоткевича; як Олекса Слісаренко перехитрував Михайла Ялового і де стояв пам’ятник Еллану-Блакитному.

Юрій Винничук. Нічний репортер. – Харків : Фоліо, 2019

♦ А от у персонажів роману Юрія Винничука «Нічний репортер» таких проблем поки що немає: радянська влада далеко, і попри виразне передчуття війни, тривожні новини чи згадки про іноземні розвідки або Третій рейх, що час від часу зринають по ходу розвитку дії, – це Львів 1938 року, дєтка, і тут цілком собі можна жити. Особливо якщо ти бізнесмен чи представник криміналу, що за великим рахунком одне й те ж саме. Непогано також, якщо маєш чоловіка або коханця-бізнесмена чи представника криміналу, але щастить не всім…

Головна інтрига роману із загадковими процесами довкола не надто значущої події: 1932 року Галицьке Акційне Товариство броварів поглинуло Товариство шинкарів, а воно «й не заперечувало і з радістю влилося». За кілька років починають гинути головні акціонери товариства, а в різних колах виникають підозри, що справа нечиста. Фінансові махінації закидають секретареві й касиру товариства Яну Томашевичу, котрий розкручується так упевнено, що аж стає одним із кандидатів у президенти міста Льова. Стрімкий кар’єрний злет несподівано уривається: чоловіка знаходять застреленим на його віллі в Брюховичах.

Розслідуванням чи то самогубства, чи то вбивства займається журналіст Марко Крилович, якого прозвали «нічним репортером» за його нічні репортажі з життя міського дна, і трішки – офіційна поліція. У журналіста успіхи більші, та й узагалі він парубок хоч куди. Особливо якщо врахувати, що розслідування здебільшого обертається довкола дружини та коханок Томашевича, кожна з яких, можете бути певними, має і витончену талію, і високо підняті перса, і повні стегна та випнуті сіднички. Тому навіть дивно, що запальних еротичних сцен a la Винничук тут так мало і зовсім немає містики. Зате сюжет досить динамічний, та й узагалі – він є! Текст зовсім не нагадує збірки розрізнених амурних пригод і анекдотів. Мені, приміром, дуже ок, але фанати можуть бути розчаровані.

Цікава історія цього роману: написав його Юрій Винничук іще 1980 року, але оскільки журнали «Дніпро» і «Жовтень» відмовили в публікації, закинув без надії на друк. Сучукрліту ж усе годиться, тому не перемикайте: автор саме з непозбувною бентегою дивиться на «ще одну купу паперу, де причаїлося продовження цієї повісті».

Читати неодмінно, якщо ви фанат Львова, Винничука, цукерок, шампана, батярів та іронічних ретродетективів; хочете дізнатися, кого більше люблять хлопи, – мовчунок чи щебетух; хто шантажував Томашевича і який військовий штаб шантажував він; як знайти тайник у бюрку і котра з жінок залишиться з Марком Криловичем.

Андрій Кокотюха. Вигнанець і навчена відьма. – Харків : Віват, 2019

♦ «Ретродетективів багато не буває!» – ніби говорить нам письменник Андрій Кокотюха і негайно пропонує ще одну книжку цього жанру про колишнього київського слідчого Платона Чечеля, який став персоною нон грата, викривши жахливі злочини Полінки Урусової – дочки таємного радника, наближеного до імператора. Ніби вчора вийшла перша книжка серії, яку король українського попліту заповзявся писати для харківського видавництва «Віват» («Вигнанець і чорна вдова»), а вже є наступна.

І ми – вжжух! – опиняємося в Полтаві 1911 року. Щоправда, надовго там не затримуємося, бо інтереси слідства ведуть Платона на віддалені села-хутори, де відбувається щось дивне й не дуже приємне: панночку-спадкоємицю занедбаного маєтку Олесю Соколовську звинувачують у тому, що вона відьма, яка напустила мор на сусідську худобу, шкодить урожаю, ну й далі за списком. Видихніть, якщо ви подумали, що чергові варіації сучукрліту на тему «Вія» Гоголя – на цей раз обійшлося. Молода поміщиця цілком собі самостійна в усіх сенсах: кульгава від народження, вона не сподівається на щасливий шлюб, тому готова сама опікуватися маєтком і навідріз відмовляється його продавати. Звісно, саме в цьому і криється причина всіх проблем.

Також у програмі зрадливий панич і пригальмований сищик: був би Платон Чечель хоч крапельку розторопнішим (як, скажімо, персонажі Винничука чи Коломійчука), то не лише б блискуче розкрив справу, а й ощасливив панночку… Але не всім же бути сексі, ніби говорить нам письменник Андрій Кокотюха, і з ним не посперечаєшся.

Детектив досить динамічно рухається до логічного фіналу через пізнавальні екскурсії Полтавою й околицями, що можна вважати окремим бонусом – про це місто в сучукрліті не часто пишуть. Разом із тим, це книжка для дуже спокійних людей. Пристрастей, містики, особливостей місцевого колориту тут немає. Слідчі осяяння застають Чечеля переважно в той момент, коли він ходить до вітру. Говорять усі внятно і чітко, як у телесеріалах. Не хочу сказати, що панночки з полтавської провінції неграмотні дурепи, але щоб отак? «Поквапилась я, щось зробила не так. Чи досвіду бракує. Та ну — напевне бракує. Тільки ж я дуже хотіла швидкого результату. Не отримала, опустила руки. Або, скажімо так, тимчасово відступилася», – звіряється Олеся про наслідки свого навчання на відьму. Практика – сила, ніби хоче сказати нам письменник Кокотюха. А ми чекаємо на наступну серію пригод вигнанця, підозрюю, що в акурат #підфорум.

Читати неодмінно, якщо продовжуєте любити ретродетективи; хочете дізнатися, хто запросив до Полтави поліціянта-вигнанця і як пов’язаний із основним сюжетом картярський двобій, що ним починається книжка; де замовляли номери з дівчатами кадети Петровського корпусу; звідки виник у Полтаві «фотографічний бум»; не дивуєтесь, що полтавський журналіст тусить із представниками влади, прославляючи їх у «Полтавських відомостях» за власним підписом і даючи чосу в «Рідному краю» під чужим; тим більше не дивуєтеся, коли довго він не протягне…

Володимир Єшкілєв. Унія. Серія «Прокляті гетьмани». – Харків : Фоліо, 2019

♦ Насправді, як доводить заключна книжка нашого огляду, у Кокотюшиної панночки просто була погана вчителька! Якби вона звернулася до відьом із роману Володимира Єшкілєва «Унія», селянам із довколишніх сіл ми б не позаздрили. Не кажучи вже про зрадливого панича. Словом, якщо вам набрид дитсадок із ретродетективами, не проґавте цієї новинки.

У Єшкілєва, як завжди, усе серйозно, ґрунтовно, страшно й незрозуміло (лайфхак: там у кінці сто сторінок пояснень до імен і подій, візьміть собі закладку і заглядайте).

Долею людей і країн керують зовсім не вони самі, а історичні закономірності та давні боги. Про останніх автор узагалі може валити сторінками: «Боги згадують юність землі, кольори і запахи молодого світу. Вони знову мандрують зеленими долинами країни Му і рибними річками Дану. Їхня безмежна пам’ять відновлює славні справи героїв і пророчу велич жерців. Вони згадують імена священних білих биків, яких діти Каїна випасали на заповідних луговинах. Вони пам’ятають могутні м’язи бика Рібела та плодючий жезл бика Сінвада, роги яких несли Сонце і Місяць, шкіра яких ясніла сріблом…» і так далі. «Причому бики до унії?!» може заволати читач, який уже зазирнув в анотацію і побачив, що книжка має розповідати про Україну середини XVII століття. При тому, що і ми, і бики, і Річ Посполита, і християнська цивілізація – лише наростні на стовбурі Світового дерева, відповість читачеві Володимир Єшкілєв, і з ним не посперечаєшся, раз уже ми не сперечалися з Кокотюхою.

Тим більше, що та унія, про яку ви подумали, тут теж ні при чому, оскільки подумали ви, напевне, про Берестейську унію, якою вас лякали ще в школі, якщо ви взагалі слухали, чим вас там лякають, так от це не про неї! У романі, що охоплює події від 1639 до 1659 року, ідеться про іншу унію, утопічний проект якої так і лишився невтіленим: «Така унія, щоб великий князь руський в один рівень з литовським великим князем став, щоб престол у Києві відновити, свої герби та ранги означити». Якщо ваше серце щасливо забилося при згадці тисячолітнього Києва як першої столиці, не радійте надмірно: нічого ідеологічно звичного в цій книжці ви не знайдете. Особливо про православний народ під проводом Богдана Хмельницького, який мужньо виборював незалежність нашої держави.

Однаково контроверсійними і, що там уже, огидними постають перед читачем образи і наших і ваших: Хмельницький і Немирич, Кривонос і Вишневецький, Брюховецький і Сірко… Це стосується і персонажа, який формально в цій частині серії є головним, – гетьмана Івана Виговського, чия остання в тому сезоні відчайдушна спроба втиснути-таки Русь-Україну на рівноправних засадах у спілку (тобто унію) з Литвою і Польщею закономірно зазнала поразки: дуже вже наш народ не любить клятих католиків, а православних братів любить… Хоча добре, Виговський найсимпатичніший.

Відтворена Єшкілєвим історія України позбавлена тут героїчного флеру, однак чудово відволіче від переживань щодо виборів. Кров, різанина, інтриги, підкупи, секс, тортури, страти, відьми, п’янки – у вас трохи не такі спогади зі школи про золоту добу бароко?.. Час заповнювати лакуни. Приміром, ви знали, що вкраїнські гетьмани матюкалися?! Тільки Богомолець не кажіть.

Читати неодмінно, якщо ви все-таки в курсі справи і безпомилково відрізняєте Яґайла від Свидриґайла; не в курсі, але дуже хочете; давно мріяли дізнатись, які існували способи посадження на палю; як діє відьма-відмичка, котрій треба розговорити мовчазну молоду колегу; із чим можна порівняти вибух осадної бомби і для чого їсти кашу з трупа.

Тетяна Трофименко
Новинарня