Народна артистка Радянського Союзу, яка стала українською націоналісткою. Поет і перекладач, лауреат Сталінської премії, що зростав у родині УНРівця. Іспанський режисер-атеїст, залюблений у греко-романо-християнську цивілізацію, мексиканець за вибором, що підсумував своє життя французькою мовою. Усі ці особистості намагалися віднайти власну ідентичність в межах чужої системи, якій вони опиралися — ревно або не дуже. «Мій останній подих» Луїса Бунюеля, «Прості речі. Вісім розмов з Адою Роговцевою» Тетяни Терен та Анни Липківської й «Візерунок на камені. Микола Бажан: життєпис (не)радянського поета» Віри Агеєвої — спроба поглянути на відомих культурних діячів без маски. А точніше, на ті маски, які вони вдягають, коли намагаються видаватися цілком  щирими.
Власне, саме це і є найприкметнішим в автодокументальній прозі, адже, попри формальну належність до нон-фікшну, вона перебуває у вкрай непевному становищі. Автори відштовхуються від фактів, інтерпретація яких цілком залежить від їхніх особистих пріоритетів. Дуже часто автобіографічний первень перетворюється на автофікціональне, схиляючи мемуари в бік художньої літератури. Те саме стосується і життєписів. У таких працях цікаво не стільки те, про що говорять,  як те, про що мовчать.
 

Плівка, знайдена у Сарагосі

Луїс Бунюель. Мій останній подих / переклад П. Мигаля. – Харків: Фоліо, 2017. – 315 с.

Пласка хмара розтинає місяць, а лезо бритви розрізає око. З цього починається  і фільм «Андалузький пес», і кар’єра одного з найвидатніших режисерів минулого — Луїса Бунюеля. Народившись 1900 року в Сарагосі, він побачив майже все, що випало на долю світу в ХХ столітті. Побачив, жахнувся, висміяв — і перетворив на кіно. І нехай Луїс Бунюель належав до когорти режисерів, що зняли не так багато фільмів, та кожна його робота мала ефект бомби, що вибухнула.

Свою автобіографію Бунюель грайливо називає вигадливим романом, у якому можна загубитися. Стираючи межу між суб’єктивною пам’яттю та об’єктивною дійсністю, перемежованою уявними спогадами про неї, режисер до кінця лишається вірним творчому методу, обраному ще в 20-ті роки, — сюрреалізму. Саме тоді молодий іспанець потрапив до Парижа і приєднався до гурту прогресивних інтелектуалів — Поля Елюара, Луї Арагона, Сальвадора Далі, Федеріко Гарсіа Лорки.

Бунюеля завжди гнітила заскарузлість підвалин європейського соціуму. За словами самого митця, у селі, де він народився, середньовіччя тривало аж до Першої світової війни. Крайнє зубожіння, забобонність та неосвіченість народних мас, підтримувані багатіями та освячені церквою, обурювали майбутнього режисера. У сюрреалізмі бунтівний молодик побачив не самоціль, як засіб до вираження власних ідей. Оскільки остогидле йому лицемірне суспільство нахабно привласнило право на мораль, добропорядність та благочестя, Бунюель звернувся до гротеску, ірраціональності, відвертого еротизму та атеїзму.  

Вихованець єзуїтського колегіуму, він чудово знав систему зсередини, а тому завдавав удару в саме її серце. «Вірідіана» — деконструкція основоположного постулату християнської релігії про блаженність вбогих духом.

П’яна оргія жебраків, що у визначну мить розпусти збираються біля столу в канонічній композиції «Таємної вечері», викликала шквал обурення – і режисера навіть відлучили від церкви. Через вісім років Бунюель знімає «Чумацький Шлях» — фільм про єресі християнства. Двоє прочан крокують Дорогою Святого Якова до Сантьяґо-де-Компостела і, замість впевнитися у власній вірі, щораз стають або свідками, або учасниками зухвалих дискусій навколо догматів церкви.

Замість блаженного спокою, шлях до святині повниться фанатизмом та кров’ю. Знову Бунюель перевертає і мораль, і саму реальність догори дриґом, шукаючи відповіді на щемкі для нього запитання. За словами режисера, у поведінці єретиків його «завжди приваблювала ота одержимість своїми переконаннями й химерність деяких їхніх тверджень». Не можна оминути увагою й оскароносну «Скромну чарівність буржуазії», де Бунюель прицільно висміює звироднілість багатіїв. Кілька респектабельних буржуа ніяк не можуть зібратися на вечерю: то вони плутають дати, то в їхніх дім вриваються терористи, то страви виявляються бутафорією, то всю веселу компанію арештовує поліція. Вражає, скільки зла і паскудства чинять головні персонажі, і по-справжньому шокує, що вони навіть не звертають на це увагу.

Автобіографія Бунюеля підкуповує своєю легкістю та невимушеністю. Автор не намагається висповідатися і, схоже, лишаючись сюрреалістом до самого кінця, не переймається дотриманням чіткої структури оповіді. Він просто пише про ті речі та події, які сформували його як особистість, і ті питання, які тривожили його все життя. Цікаво, що якби за «Моїм останнім подихом» зняли фільм, це вийшов би ще один фільм Луїса Бунюеля. Ігри підсвідомості досі  цікавлять режисера більше за сіру буденність реальності, а на рецепт правильного мартіні він відводить більше місця, ніж на спогади про створення культових кінострічок. Разом із тим Бунюель прагне вкотре зрозуміти і осмислити той дивний світ, в якому він жив, свої емоції та переконання. Навіть напередодні власної смерті він не зраджує своїм ідеалам.

Бунюель взагалі справляє враження людини, яка ніколи не йшла на компроміси з власною совістю. Він усе життя боровся, і тому йому немає за що виправдовуватися. «Мій останній спогад» – не намагання вибілити себе, а майже щира розмова режисера зі світом. Звісно, є деякі аспекти, про які Бунюель не пише, але він чесно у цьому зізнається. Наприклад, йому зовсім не хочеться розповідати про амурні пригоди. Однак Луїс Бунюель все одно справляє враження письменника, з яким, за Селінджером, «хочеться потоваришувати, і щоб коли схотів — узяти і подзвонити йому по телефону».

Микола Бажан: життєпис (не)мученика

Віра Агеєва. Візерунок на камені. Микола Бажан: життєпис (не)радянського поета. – Львів: Видавництво Старого Лева, 2018. – 496 с.

«Людина стоїть в зореноснім Кремлі, людина у сірій солдатській шинелі…» — глузливо скандувала молодь на початку 60-их у клубі Леся Танюка. Ці рядки, що колись наблизили їхнього автора до вищих ешелонів влади, стали для нього вічним тавром. І справді, як виникає потреба уявити збірний образ українського радянського поета, на думку миттєво спадає Микола Бажан. Ідеальний зразок: вправно прославляв Сталіна, добросовісно цькував український буржуазний націоналізм, дослужився до звання народного комісара й навіть їздив до Лондона у складі делегації від УРСР вимагати видати Степана Бандеру. А ще — перекладав «Витязя в тигровій шкурі» Шота Руставелі, створив перлину українського модернізму «Гофманову ніч» і настільки вразив своїм талантом Миколу Хвильового, що той став перед молодим Бажаном на коліна.

Нарис Віри Агеєвої  «Візерунок на камені» — це ґрунтовний аналіз суперечливої сутності відомого митця, детальний розбір його особистісних і творчих пошуків. На відміну від Луїса Бунюеля та Ади Роговцевої, які говорять самі за себе, Миколі Бажану випало делегувати право на щиру сповідь найкращому з можливих адвокатів — об’єктивному, але співчутливому. Віра Агеєва шар за шаром знімає позеленілу від часу старомодну бронзу, демонструючи невротичну, спаплюжену репресивною системою творчу душу — звироднілу від компромісів з власною совістю, але здатну до відродження.

У своїй праці дослідниця вибудовує образ Бажана на основі його власних листів, спогадів друзів і доносів у КДБ. Здається, усе його життя — це історія страху і деградації: поет постійно боявся розправи — за словами В. Агеєвої, навіть спав цілий рік у штанях, аби не виглядати жалюгідно під час арешту. Зі страху перекладав з грузинської (аби заслужити ласку кремлівського господаря), зі страху створив добірку панегіриків Сталіну, зі страху паплюжив Грушевського й звинувачував у націоналізмі друзів (зокрема, Яновського).

На тлі цього легко забути, що в юності Микола Бажан був палким шанувальником «Сонячних кларнетів» Павла Тичини (як іронічно: слідом за старшим майстром, Бажан також обернув свою весну в скривавлений жовтень). До кінця двадцятих років молодий поет встиг побувати й футуристом Ніком Бажаном, й неокласиком-підмайстром.

Віра Агеєва аналізує його творчі методи, теми й культурні впливи — і чесно визнає, що на наступні тридцять років Бажан-поет помер.

Зате ожив Бажан-культуртрегер: різноманітними маленькими справами він розширював поле впливу української культури. Протягом цього періоду літературознавиця пропонує звертати увагу на, здавалося б, дрібне культурне подвижництво, після якого талант поета засяяв з новою силою. У пізній творчості Бажан переосмислює трагічний досвід тридцятих років, повертаючи  народові відібрану в нього пам’ять. У своїй поезії він говорить про мистецтво і владу, творчість як відповідь хаосу світу, а також звертається до біблійних мотивів, проговорюючи вічні запитання про сутність людського буття.

«Візерунок на камені» — надзвичайно цікавий приклад того, як можна поєднати літературознавчу розвідку, панораму доби й біографію, сплетену з фактів, листів і апокрифів. Книжка варта уваги кожного, хто цікавиться українською культурою в діахронічному аспекті, адже змушує по-новому поглянути на таку знайому постать. Не оминає дослідниця й питання співпраці Бажана з режимом, яку вона здебільшого пояснює як спробу врятуватися від фізичного знищення, не загострюючи увагу на привілеях, які ця співпраця давала. Звісно, усі, хто вижив у часи, коли розстрілювали митців-колег, ішов на поступки з власною совістю, але не кожен з них працював заступником голови Ради народних комісарів УРСР…

На одній з презентацій Віра Агеєва зазначила, що поняття «український радянський поет» є для неї оксимороном і Бажан як автор радянських текстів — графоман, а ось як український поет — великий митець. Може, річ у тому, що співпраця з тоталітарним режимом знецінює навіть найвищий  талант? Мимовільно виникають асоціації з «Оргією» Лесі Українки про ціну і роль мистецтва, поставленого на службу культурі завойовника. Низка етичних суперечностей роблять особистість Миколи Бажана надзвичайно складною як для розуміння, так і для аналізу, тож Вірі Агеєвій вдалося майже неможливе: відійти від дихотомії «герой»/«злочинець», аби поговорити про людину і митця.

«І щось в мені таке болить, що це і є, напевно, Україна…»

Тетяна Терен, Анна Липківська. Прості речі. Вісім розмов з Адою Роговцевою. – Київ: Пабулум, 2018. – 264 с.

Ада Роговцева — Народна артистка УРСР, СРСР та Герой України. Долорес із «Камінного господаря» і Анна із «Вічного Поклику». З 1967 року — членкиня КПРС. І волонтерка АТО — з 2014-го. Зіткана із суперечностей особистість, яка на схилі літ знаходить у собі сили не лише говорити про минуле, а й змінювати майбутнє.

Для багатьох поколінь Ада Миколаївна була символом українського театру — якщо точніше, українського радянського театру. Коли Віра Агеєва, говорячи про Бажана, намагається розмежовувати українського і радянського митця, то з Адою Роговцевою такого зробити не вдасться: може, тому, що йдеться радше про темпоральну характеристику, аніж ідеологічну? За часи незалежності змінилося абсолютно все: і обставини, і країна, і сама Ада Роговцева. Лишилася незмінною, певно, тільки любов глядачів до актриси.

Як у 20, так і у 80 років Ада Роговцева зривала аншлаги в театрі. Нею захоплювалися за щирість, з якою вона віддавалася кожній ролі, й за неймовірну енергію, що вражала гостей театру.  Стільки з’яв, стільки ролей! І ось уже за сценічними образами не видно людину, яка їх виконує. Виникає потреба виговоритися — замість завченого тексту, промовляти свої, глибоко особисті слова.  Так і з’явилася ця книжка — ошатне подарункове видання від видавництва «Пабулум».

Книжка складається з восьми розлогих інтерв’ю, кожне з яких присвячено певній темі — дитинству, коханню, досвіду материнства й світоглядній позиції. Запитання журналісток часом часом м’які й шанобливі, часом — жорсткі та прямі.

Вони видобувають з глибин пам’яті актриси яскраві живі сцени минулого. Ада Миколаївна розповідає про батька і його роботу в НКВС, про свого чоловіка Костянтина Степанкова (як доля звела двох людей зі скаліченою ідентичністю та несправжніми прізвищами) й про втрату сина.

Не оминає Ада Роговцева й політичних питань — не завжди для неї простих. Вона визнає ідеологічну застарілість частини своїх фільмів, але наголошує, що в героїнях її приваблювали не комуністичні гасла, а етичні первні. У цьому і секрет популярності актриси: їй вдавалися життєві ролі сильних жінок, байдуже, чи була то партизанка Марія, чи маркітантка Матінка Кураж.  А ось із життєвими рішеннями завжди було складніше: трагедія українських шістдесятників, за її власними словами, викликала страх, образу, нерозуміння й біль, але на рівні переживань, не дій. Ада Миколаївна зболіло згадує про те, що не вступилася ні за Параджанова, ні за інших дисидентів — усе це пройшло повз «її міщанське життя», не лишивши сліду — чи все ж таки лишивши?

«Прості речі» — це книжка-сповідь людини, що, проговорюючи довге мовчання минулого, словами та вчинками прагне звільнитися від тягаря і жити далі. Удари долі й миті слабкості лишали на її душі шрами, які й сформували те обличчя, яке ми бачимо зараз, — сильної, діяльної, сміливої людини, що прагне своєю творчістю приносити добро співвітчизникам.

Минуле митця, як і будь-якої іншої людини, — таємниця за сімома печатями. Автодокументальна проза може пролити світло на деякі білі плями, однак навряд чи вона здатна повністю розкрити всі таємниці. Це не сліпучі софіти, а всього лишень іще один каганець, який вихоплює із пітьми примарний силует. Кожен читач сам вирішує, вірити побаченому чи ні, однак точно не варто відмовлятися від цього сяйва.

Автори: Анатолій Пітик, Катерина Грицайчук
Зображення: chernozem.info, ВСЛ, АиФ, BBC